вірші

Вслід за Тобою впав і осокір,
Що прямо у вікно Твоє дивився.
Спиляли. Він повільно похилився
І впав на землю. І мені з тих пір
Так боляче, мов розпиляли душу.
І як мені пригойдувати біль?
Чекати-виглядати вас звідкіль,
В оці шибки, дощами сліз умиті?
Яке провалля у моїй душі!
Ніхто цього повік не зрозуміє.
Я виживаю важко, бо не вмію.
Свого життя пісні жую коржі.
Все пісно й прісно. Все мені чуже
У цім житті, де вже Тебе немає.
Мені здається, що і я вмираю,
А, може, я з Тобою вмерла вже?
Спаси мене! Хоча б у сон — прийди.
Скажи мені, скажи, як треба жити?
І я, і син — та ми ж обоє діти
Твоєї пружної чекаємо ходи.
Ось-ось Ти двері відімкнеш ключем:
—Ну, як ви тут? —привітно запитаєш.
О, рідний мій, та де ж бо Ти літаєш?
Де небо підпираєш Ти плечем?