вірші

Всі дні йде дощ, звідколи Ти закрив
Свої печальні, повні болю, очі.
Всі дні йде дощ. Природу він омив
Перед прощальним днем, перед урочим.
Страшні ці дні. І ночі теж страшні.
А ті, що будуть, будуть ще страшніші.
В моїм короткім і тривожнім сні
Стоїть Твій біль у погляді і в вірші.
І я довіку буду біль нести —
І Твій, і свій — пекучий біль подвійний.
Хрести життя і смерти теж хрести,
Одні хрести на нашому подвір’ї.
І, окрім них, нічого не уздріть.
Ані весни щасливо, як годиться.
Бо вже Твоєї посмішки не стріть,
До рук Твоїх уже не притулиться.
Бо вже ніколи не побачить нам
З Тобою вдвох птахів в веснянім леті.
Пліткам вже не підвладний і чинам,
Тепер на іншій Ти живеш планеті.
І вже ніколи не поїдем ми
До річки, що парує на світанку.
Ніколи вже між іншими людьми
Тебе я не зустріну до останку.
А скільки зустрічатиму людей —
І добрих, і поганих, і облудних —
Зриватиметься стогін із грудей,
Бо серед них Тебе уже не буде.
Бо, як раніше, не підкажеш
Ти Мені, де зло, а де добро, ніколи.
І не зведеш життя мого мости,
Бо Ти без сил пішов за видноколи.
Лишилася важка-важка любов,
Ота, що поєднала нас навіки.
Лишився син — і плоть Твоя, і кров,
І спомини, і спомини без ліку.
І доля в нас важка, як і любов...
Та я Тебе знайду, я знаю, де Ти.
І ми ще так відлюбимо ізнов,
Як люблять тільки діти і поети...
І ми на землю глянемо з-під крил,
Де нашої судьби лишилась брила...
О боже ж мій, як Ти мене любив...
О боже ж мій, як я Тебе любила...