вірші

В бурхливім морі плив і переплив,
Занадто поспішаючи на пристань.
Тебе ні слава, ні любов, ні гнів
Вже не дістануть. В океані істин
Оце єдина істина й про це
Ти завжди знав. І до життя земного,
Немов до сонця, повертав лицем
І не боявсь натомлювати ноги,
Долаючи висоти і шляхи,
Долаючи стежини і дороги.
І в час найкращий, і у час лихий
За кожний день складав Ти дяку Богу.
Що Ти любив — о, як же Ти любив!
Що Ти писав, рвучи по крихті душу.
Що вже серед серпневої доби
Ростив дитя любиме і цілющим
Мені Ти був життєвим джерелом,
Яке несло прозору й чисту воду.
Душею, наче зраненим крилом,
Ти відчував біду свого народу,
Його маленькі і тяжкі гріхи,
Наївність і довірливість без міри,
І серцем, нерозгаданим ніким,
Ти паростки плекав живої віри.
Ти був Поет. Поет — завжди дитя,
Яке так легко вразити й поранить.
Важким Тобі здавалося буття
І все, що інших невідступно манить —
Міцний добробут, віз житейських благ —
Тебе таке ніколи не манило.
Сільський пейзаж чи гордий Карадаг
Ти споглядав — тоді лиш серце мліло.
Бо то краса. Краса приносить біль.
Бо все минуще. Боже, все ж минуще.
...О Боже, Боже, та ж весна довкіль,
Якій радіє все на світі суще!
О Боже, Боже, та ж весна довкіль...