вірші

Цю вистраждану посмішку Твою
Ніщо не зітре вже з Твого обличчя.
Я й досі скам’янілою стою
Над прірвою. На самому краю,
Немов чекаю, що ось-ось покличеш...

Мені не можна. Бо у нас є син.
Якого Ти любив. На Тебе схожий.
В його тривожні неспокійні сни
Прийшло нещастя в розпалі весни.
Він теж страждає. А за віщо, Боже?

Цей біль уже ніколи не мине.
Бо ні весняні грози, ні морози,
Тебе не вернуть у життя земне...
І давлять, розриваючи мене,
Невиплакані скам’янілі сльози.