вірші

Така нестерпна туга, рідний мій.
І як же вона душить, підла туга.
Немає ні порадника, ні друга,
І Ти за вічности безповоротним пругом,
І поле туги це не перейти,
Лиш можна ще і ще зорати плугом
Печалі гострої, мов лезо у кинджала.
Гірка вода й з отрутою трава
Запекло ріже й ріже ноги босі.
І біль тремтить, невиплаканий досі,
І осоружне мені власне тіло,
Й молитва мені в горлі застряє —
За що ж ти, боже, так життя моє?
Й його життя...
Не те, щоб я повірити не можу
У те, що десь душа його жива...
Я, може, й вірю, але що із того?
Бо де ж вона, та до душі дорога,
Щоб я побачила, відчула: так, жива
Його душа.
Я туги вже знести ції не можу.
Ти був мені життям, не почуттям.
Та що хорал складать своїм виттям...
Бо вий не вий — вона зі мною, туга.
Заходить сонце. Там, де Ти за кругом...