вірші

Сонячно і бурхливо,
Все ж, він розцвів довкіл —
Сонця пекуча злива
З назвою чистотіл.
Руки мені пектиме
Аж до мого кінця
Кров, що із нього йтиме,
Жовта — із стебельця.
Не приворотним зіллям,
Не відворотним теж
Та ж і не для весілля —
В горі своїм без меж —
О, я щодня поїла
Соком отим Тебе.
Я рятувала тіло
Рідне і дороге.
Він все не квітнув, клятий,
Щойно зазеленів.
Зараз, немов на свято,
Радісно так зацвів.
Очі пече і душу,
Губи вогнем пече.
Боже, чому я мушу
Плакать в Твоє плече?
Тут, ув оцій палаті,
Тиша, і Ти, і я.
Плаче, навік розп’ята,
Плаче любов моя.
Плачуть мої провини,
Плачуть мої гріхи.
Не покладеш в домовину
Люблячих слів міхи.
Навіть любов і душу
Не покладеш туди.
Боже, чому я мушу
Горя ковтати дим?
Боже, чому, навіщо,
Ти вже його забрав
В холод німий кладовища,
Де вже ні зір, ні трав?
Де лише жовта глина
Липне до підошов.
...Вийшов, як всі, із глини.
В глину тепер пішов.