вірші

Ще не раз я кусатиму губи від сліз самоти,
непотрібности плаття на себе назавше одягши.
Мене стіни придавлять важким тягарем німоти,
співрозмовником ставши.
Може, сонячний промінь розріже віконнеє скло
і ходитимуть книги по хаті моїй, наче діти.
І голодне, й забуте заскиглить моє ремесло,
яке вже не навчиться ніколи удачі радіти.
Бо неуспіхи звичні надії зведуть нанівець.
Бо ніхто не прикриє собою палаюче горе.
Бо не стріти мені небайдужих і чулих сердець,
хоч за гори іти, хоч за море.
Але зморить мене це долання безводних пустель,
цих лісів подолання, де крок необачний — і пастка.
Говорю до цих стін все, що хочу.
Й так само до стель.
І літаю між ними, й по нитці ходжу, мов гімнастка.
Не зриваюсь тому, що я мушу іти та іти.
І не можна униз на цій нитці тоненькій дивитись.
...Отаке воно справжнє буває лице в самоти.
Дуже холодно. Можна від сліз лиш гарячих погрітись.