вірші

Розкішні і розлогі спориші
Руками довгими вже пнуться до могили,
Чи язиками — як їх не назви —
Їм байдуж, куди пнутись, от вони
Угору вже деруться по камінню
І не зважають на нестерпну спеку.
Все вигоріло геть — і хризантеми,
І флокси, і конвалії, й анютки,
А спориші все більше зеленіють,
Розкішнішають що не день — то більше.
Противляться їм стійко чорнобривці
Малесенькі, бо спека, але теж
Квітують буйно на тоненьких ніжках,
Пручаючись з обіймів споришів.
Я з сумом на оце усе дивлюся.
Усе і тут виборсується: жити!
Все вижити і тут нестерпно прагне!
Щось виживає, інше засихає —
А я ж однаково усе тут поливаю,
Ба, навіть більше те, що засихає,
Але воно, одначе, засихає...
Так у цім світі. І Тебе немає.