вірші

Печаллю осінь ділиться зі мною,
А в мене вистача й своїх печалей.
І повен човен в тиху даль відчалить
За тихою осінньою водою.
І біль притихне, як притихнуть може
Вулкан, в якому все іще нуртує,
Якого вже невибух лиш дратує,
А вибух — справа часу. І негоже
На клекотіння не зважать глибоке.
Вулкан мовчить. Але настане час,
Він ще лютіше вибухнути враз
Готовий буде. То веління року.
То фатуму програма нездоланна,
Колись і кимось планувалось це.
Змарніле долі морщиться лице,
Не гояться її відкриті рани.
Пливу туди, куди укаже перст
Владичиці-руки, що знає точно,
Що є порочне й що є непорочне
На кожній із важких житейських верст.
Щось в камінь перетвориться, щось в попіл.
Хтось візьме камінь на надгробний знак,
Мій біль увіковічнивши відтак.
А з мене вибухне новий — ще більший — поспіль.
Печаллю осінь ділиться зі мною,
А в мене вистача й своїх печалей,
Я їх нітрохи з часом не втрачаю,
Лиш навпаки — нові й нові приносять
І ніч, і день, і день, і ніч, і мить.
Вони мене русалками лоскочуть,
Немов печаллю звеселити хочуть.
А, може, вбить.