вірші

Павутиння весни, що кінчається,
В очі влітає настирно.
Навіть рот не відкрити —
Влетить павутиння весни.
Світ не зник в катастрофі —
У світі спокійно і мирно.
Світ нуртує, живе
І свої додивляється сни.
Тільки пух тополиний
Над світом печально літає.
Ця веснонька від мене
Назавжди забрала Тебе.
Божевільна, вона
Через що і навіщо, не знає,
Й розкида кольори,
А натомість собі щось гребе...
Що боротися з нею?
Приборкувать п’яну стихію?
Що смиренну сорочку
На неї таку одягать...
Я б її прокляла до останку,
Але я не смію
В мого сина надію
На весну прекрасну забрать...
Хай вертається знов через рік —
І п’янка, і прекрасна,
Хай приносить дитині
Любов і надію, й тепло.
Я ж навік в цій весні
Залишила надію на щастя,
Але, дякувать Богу,
Воно в мене справді було.