вірші

Оранжева кулька, велетенський помаранч,
Що зірвався десь на якійсь невідомій гігантській планеті,
З гігантського помаранчевого дерева,
Щосвітанку випливає в одному й тому ж місці —
З-за Твоєї лікарні.
І водночас заглядає в Твоє лікарняне вікно
І в вікно нашої квартири,
Де я щосвітанку ту кульку зустрічаю,
Припавши до холодного скла шибки.
Тоді я збираюся і біжу до Тебе,
І ноги мені підкошуються,
Бо кожен день може стати днем,
Коли Тебе не стане...
І ніяк не можна второпати,
Чому ж це та кулька вічна,
Чому ж це вона ще, і ще, і ще
Щосвітанку випливатиме посередині он тих дерев,
Якраз з-за Твоєї лікарні,
А Тебе вже там не буде,
І тут ніколи не буде,
І ніде, ніде, ніде Тебе вже ніколи не буде...
Я запну те вікно щільним запиналом,
А, може, я його замурую,
Адже, прокидаючись щосвітанку,
Я бачитиму той гігантський помаранч,
І він нагадуватиме мені сотні малих помаранчів,
Котрі складалися за ці місяці
На лікарняну тумбочку біля Твого ліжка —
Кожен приносив помаранч...
Помаранчі пливуть мені перед очима,
Де б я не йшла,
В броунівському русі перекочуються в моїй голові,
Перед моїми очима,
І я лише чекаю похмурих днів,
Аби й той гігантський помаранч запнуло хмарами
І він не викочувався з-за Твоєї лікарні,
І хоч на мить дав би мені забути все те,
Чого забути не зможу ніколи...