вірші

Опустилися руки. Сиджу.
І чекаю звідкільсь оптимізму.
Вся якась нечуттєво-залізна,
Я дивлюсь на далеку межу.
Поміж щастям межу й поміж горем
Її доля колись провела.
І на неї не маю я зла,
Адже треба пливти оцим морем.
І тому не розтрачую сил,
І тому я не злюсь ні на кого.
Знаю: марно чекати підмоги
В світі, повнім облуддя й яси.
І болить вже не тільки душа —
Вперте тіло мені розболілось.
Може б, радости трохи з’явилось,
Щоб забулась чорнюща межа?
Опустилися руки. Сиджу.