вірші

«Прощальну мить в вінок своєї долі
Вплети, неначебто весільну квітку,
Щоб стати недоступною для болю
Пекучого, мов кропива улітку.»
Михайло Казидуб

О, я вплела. Вплела прощальну мить
В оцей вінок із чорних-чорних квітів.
Немов причинна, у вінку тім вити
Давно приречена. А я ж хотіла жить,
Як інші люди, довго і щасливо.
З Тобою, з сином, в радості путі.
Та що таке бажати і хотіть
На цій землі, мов на забутій ниві,
Де лиш для мене квітнуть бур’яни,
Де лиш для мене біль і катаклізми.
Не маю нервів все долать залізних.
І Ти мене нітрохи не вини,
Що я буквально зіткана із болю,
Пекучішого, аніж кропива.
Мов виплекана квітка, ожива
Щодня в мені він. Розростає вволю,
Немов бур’ян у літо дощове.
А що робити? Що робити маю?
Вінок із чорних квітів он пливе.
Пливе до мене. Я його піймаю...
Весільна квітка? То весільна квітка?
Вона ж була чудовою колись.
А чорні з нею враз переплелись
І намагаються тепер мене зігріти.
Щоб стала недоступною для болю.