вірші

На відстані від міста, де мене
Спіткало горе, наче привид чорний,
Надіялась, що якось біль мине,
І хоч якийсь там спокій, а огорне.

Та все намарне. Все стократ різкіш
І згадується, й думається, й сниться.
Серед природи, що сама розкіш,
Усе загострюється, все якраз різьбиться.

Ні праця не рятує, ні ріка
З швидкою, хоч мілкою, течією.
Я зроду знала горе, не звикать.
Але отак...відразу...нічиєю...

Але отак, в такій ось самоті...
Але отак, ніякого щоб роду...
...Не стій мені в очах. У снах не стій.
Куди і як іти? Немає ходу...