вірші

Мишуню, чи тобі вже не болить?
Чи ж справді таки зовсім відболіло?
Ця ніч страшна. Хитаюсь оніміло.
І ти мовчав в свою останню мить.
Ти вже нічого не зумів сказать
Вустами, що від болю запеклися.
Лети, Мишуню... До найвищих висей...
А я тебе готуюсь проводжать.
Малий твій син почув щось чи відчув.
І вже не міг заснути, а дитина ж.
Всіма кутками плакала хатина,
А ти не чув... Нічого вже не чув...
Синок сказав: "Давно іще колись
Була із татом дивна в нас розмова.
Я пам’ятаю її слово в слово,
Але ні з ким донині не діливсь:
— Коли помру — колись ачи тепер,
Хотів би я, щоб не складали руки,
А повздовж тіла — невеликі ж муки
Пряменько скласти, ніби я не вмер."
І отоді заплакав наш синок.
Сховав в подушку личко враз змарніле.
І плакав гірко-гірко, хоч несміло, —
Бо він же хлопчик. Ні, тепер мужчина, —
Хоча зарано наступив цей строк.