вірші

Липень... Місяць Твоєї відпустки...
В мене без Тебе в квартирі пусто
щоразу було. А тепер назавжди
пусто без Тебе. Казав: підожди,
літо вже скоро і буде все добре,
те, що не встигли зробити, доробим,
сад розростеться і квіти розквітнуть,
стане святково, і затишно, й світло.
Будемо жити. Ходити на річку,
благословлятимем ранок і нічку,
будемо з сином ходить на рибалку,
ген, аж в оту, найбезлюднішу, балку.
Ми молоді ще. І будемо жити, —
мріяв. І вірив. Але затужити
вже довелося цією весною...
Любий, найкращий — тужу за Тобою.
Хай би до ліжка лежав Ти прикутий,
хай би найбільшої випало скрути,
хай би жили ми в нестатках і злиднях...
Та не судилось. Що ж, Богові видно.
Що він там бачить і що він там чує?
Так, я молилася. Спрагло й не всує.
Так, я молилась і ставила свічку.
...Не пережити біди ції нічку...
Вічну і чорну — не видно світанку.
Жити у темряві... Аж до останку...