вірші

Коли впаду й перо моє впаде,
Холодні руки стануть, наче крига,
Тоді уже — коли не знаю й де —
Дописаною буде оця книга.

Ні рани не загояться мої,
Ні біль не пройде вже повз мене мимо.
Ніколи вже травневі солов’ї
Мені не заспівають чутно й зримо.

Усе минає. Так. Усе мина.
Крім справжньої і вічної любові.
Важка, мов камінь, дивна, мов мана,
Вона в моїй душі й моєму слові.

Без крапки буде книга ця сумна.
Ніякого кінця у ній не буде.
Із серця народилася вона.
І хай хто хоче, той мене і судить...