вірші

Камінь розплавлений сонцем (десь сорок в тіні), —
Плавиться тіло на камені — плавиться мозок.
Саме в цю мить, а, можливо, здається мені, —
Доля покотиться так, наче м’ячик з узвозу.

Немилосердно відпущена кимсь під укіс,
Трохи постояла, перш, ніж котитись, вагалась, —
Не порятуєш, не вхопиш за зашморги кіс,
Зараз розіб’ється десь на утіху загалу.

Сірий, печальний, розпечений, — бачить кар’єр, —
Двійко очей-бо він має — внизу десь озерця:
Котиться доля уже за останній бар’єр, —
Вибухне зараз небачено змученим серцем...