вірші

Гудуть, як і раніше, поїзди.
Давно я не була на цім вокзалі.
Ніхто вже не приїде — жди—не жди.
Ніхто... Ніхто... Я так собі сказала.
Колись щаслива, юна, осяйна
Тебе я проводжала звідси часто.
Не мали ми ні даху, ні майна —
Стареньке ліжко, стіл та ще квітчастий
Гуртожитсько-міщанський килимок,
Який зберігся на якомусь фото.
Але ми мали запашний димок
В далекім лісі, де нам жовторото
Пташки співали пісню про любов,
А ми палили вогнище й дивились,
Як неба неозорого покров
Стрибав в багатті, а у жилах билась
Нестримна ніжність, про яку тепер
Пригадую з таким щемливим жалем...
А дуб, отой, що небо підопер,
Щось занотовував в свої старі скрижалі.
І ось я знову випадково тут,
На цім вокзалі нашім галасливім.
І згадую... А поїзди гудуть...
Гудуть в мороз, гудуть і в спеку, й в зливу...
Перон лишився й гамір. І тепло
Оте далеке, поруч із сльозами.
Оце й усе від того, що було
В житті моїм пов’язане з вокзалом.
Тебе колючим снігом замело...
А я Тобі найкраще не сказала...
Стою і плачу... Бо моє життя
Все більше схоже із оцим вокзалом.