вірші

Давно душа — суцільна рвана рана.
В клубок сплелися болі, мов ужі.
А я себе вмовляю: рано, рано...
Ще все воскресне мертве у душі.

Та зло з усіх кутків, мов потороча.
Хитаються над прірвою мости.
Стомилася. Боротися не хочу.
З тих пір, коли мене Ти відпустив.

І точаться довкруж пусті розмови.
Агонія. Межа тисячоліть.
І в кожного окремого сіроми
Своя судьба, своя окрема віть.

Та знову я складу Тобі молитву
З найкращих, ще не вимовлених слів.
Постою над Тобою. Й сльози витру.
Де ніч, там сон. І цей — з найгірших снів.