вірші

Блукаю тінню і бреду очима,
Шматую біль, а він усе росте.
Чому ж ти, доле, так і не навчила,
Як шматувать живе? Живе й святе...
Навіщо ж ти дала пізнати висі,
Коли судилось падати назад?
Стоять дерева — молоді і лисі,
А де той ще у дідька листопад...
Душа, немов розривини асфальту,
Вся почорніла й зашкарубла геть.
У цю ось мить появиться на шпальтах
Його портрет, що сповіща про смерть.
А там он вікна отії лікарні,
В якій життя остання круговерть,
Де медсестрички, молоді і гарні,
Побачили пітьму Поета — смерть.
А там... А там... А там, де я кричала,
Холодне тіло оросивши все,
Мені здалось, там чаєчка ячала...
Я думала: ось зараз понесе
Вона від мене наболілу душу.
То жінка, що кохання обійма.
А він не тільки сльози не осушить,
А й не дихне. Його уже нема.
І ні молити Бога, ні змиритись.
Немає сенсу і немає сил.
Лишається одне мені — схилитись
Аж до землі, в якій пітьма могил
Колись нас знову німо поєднає,
Колись нам зустріч підлаштує знов...
Але ж він ось... І вже його немає —
Моїх надій, життя мого основ...