вірші

Я вже не знаю, де мені іти.
Це лабіринт – мене він переймає.
Цей лабіринт безвиході – це ти.
Один, як світ, і іншого немає.

Шукати виходу! Проклятий лабіринт
Всі сили висмоктав безсонними ночами.
Себе, мов кокон, замотаю в бинт,
Бо вибухну, розірвана печаллю.

Чого я прагну? Щоб тебе знайти.
Щоб поглядом ти сльози мені витер.
Я кидаюсь на вітер – може, ти?
Та замість тебе я цілую вітер.

Оця любов мене перемогла.
Вона велика – я її не варта.
Я ж тільки спраглий вітер і змогла
В обличчя замість тебе цілувати.

Ласкавий вітер, посланий з небес,
Цілую і не можу відірватись.
І містом, мов старий побитий пес,
Біжу, аби від чогось врятуватись.

І тротуари, й вулиці усі
Злились в одну гарячу сіру смугу.
Несіть мене світ за очі, несіть –
Або несіть по колу раз і вдруге...

Ти так мовчиш, що стала я німа.
Німа, бо захлинулась власним криком.
Тебе шукаю, а тебе нема.
Ця туга і для мене завелика.

Твій тихий голос звідкись, мов луна,
Я вже й не знаю, звідки – мене кличе.
Спіткаюсь, падаю і всюди ця мана –
Я натикаюсь на твоє обличчя.

В суцільній темряві ім’я твоє кричу –
Луна лягає в прірву неозору.
Збиваю перехожих і лечу –
Я їх не бачу, бо вони прозорі.

Прозорі навіть чорні стовбури
Забутого, загущеного саду,
В якому дві зорі лише горить
І кожна мені ллється водоспадом

Твоїх очей. І здавленим виттям,
Цим криком-болем, розриваю тишу:
Що станеться тепер з моїм життям,
Якщо тобі в твоїм житті я лишня?