вірші

Я так любила дощ! І він убив мене.
Його холодний погляд, наче з криги.
І губ його м’яких чудесний вигин
Презирливо складався – все мине!
Він так мене шмагав, мов батогом,
Упевнено летів собі із неба,
Бив по обличчю, думав, що так треба, -
Від цього було гірше нам обом.
Він не жалів мене. Щоправда, я
Хоча б за це, була безмежно вдячна.
Бо жалість – для слабких. Для мене, значить,
Це не було потрібно. А було!
Було, бо я, мов без води зело –
Зів’яле ледь трималося стебло!
І я не знала, я не знала, звідки
Ще брала сили, аби квітнуть, квітка!
Я помирала без дощу! Він йшов.
Та шурхіт всіх байдужих підошов
Йому милішим був за спрагу дику,
Цю вистраждану і таку велику,
Що, думалось, не бачити не може,
Мій дощ, він буде другом, допоможе,
Він візьме в співрозмовники мене,
Очей не відведе , мовляв,  – мине!...
Я помилилась. Він мене не чув!
Він не хотів зі мною говорити.
Він все забрав, що дав, до тої миті,
Коли я очі вгору підняла
З приреченістю спраглого зела
І там побачила, що зараз піде дощ!
Коли подумала, що це – моє спасіння!
Що це моя підтримка, розуміння,
Що це моє усе-усе-усе...
Але...минає дощ. Він не спасе.