вірші

Ти знаєш, чому я кажу, ніби ще не жила.
Ні розум, ні серце, – і тіло, так само і тіло.
І що я за мури навколо високі звела,
Немов я за мурами вік свій прожити хотіла.

Тепер ти все знаєш. Ти все відчуваєш. Тому
Ти знаєш, чому мені завжди бракує повітря.
Торкаюсь до тебе. Ти поруч. Я віри не йму.
І завжди здається, що то я хапаюсь за вітер.

Тремтять мої пальці за спиною в тебе, а ти
Кружляєш, кружляєш, кружляєш мене понад світом...
Так сильно не люблять. Бо так і не можна. Прости.
Я й досі не знає, чи плакати, а чи радіти...