вірші

Туман, туман в очах. Не видно ані зги.
Даремно в час такий вимолювати спокій.
Бо друзі продають і зраджують боги,
Й коханий вже цілує лише в чоло високе.
І вже минув той час, як падали сніги.
І вже далеко час, коли в алеях строгих
Лиш листя шурхотить під порухом ноги,
Коли бредеш кудись, не чуючи дороги.
І серце молоде спитає: ну коли
Ти радість подаруєш – нема чекати сили?
Воно згадає всіх, кого ми провели,
Бо пам'ятає всіх, що ще до болю милі.
І я йому скажу, як вмію тільки я,
Що радості ніхто ніколи не дарує.
Що радість десь живе в лісах, в гаях, в полях,
Коли душа твоя все бачить і все чує.
І я не хочу вже прощатися ні з ким.
Щоб поруч всі були – усі, кого я маю.
Туман, туман в очах. І вітер злий, різкий
Обламує гілля і вже й мене ламає.
Зламати можна сильних. Лиш сильних, бо слабкі
Тому й живучі більш, що їх зігнути можна.
А можна й розігнути. Вони гнучкі такі,
Як молода лоза. А от ламкий – не кожний.
Туман, туман в очах. Не видно ані зги.
Даремно в час такий вимолювати спокій.
Бо друзі продають і зраджують боги.
Й коханий вже цілує лише в чоло високе.