вірші

Треба спинитися. І озирнутись назад.
Треба спинитись, згадавши життєві уроки.
Що це зів мною ? Невже розтривожив так сад,
Квітом шаленим мої зупиняючи кроки?

Вибухнув сад, наче в серце ударив мені.
Наче роки десь поділись, розвіялись димом.
Знову обличчя твоє вирізняю в імлі
Серед облич, що все мимо, все мимо, все мимо...

Скельце малесеньке в калейдоскопі життя,
Хтось мене крутить, аби я складалась в узори...
Треба спинитися, й далі крізь вітру виття,
Парус напнувши, укотре рвонутися море...