вірші

Спогади сипляться – не відпущу
Жоден, мов вітер, у небо.
Треба такого рясного дощу!
І ще ряснішого треба.

Спогади падають важко, мов град,
Б'ються в байдужости стіни,
Що збудувала я роки назад –
Б'ються – немає їм спину.

Потім приходять катами жалі –
Вам що від мене ще треба?
Але вони, наче діти малі,
Зорі шукають у небі.

Зорі у небі бувають вночі.
Сонце  у світі, дивіться.
Ночі боюся – в ній серце кричить
Замість у спокої биться.

За перекошену долю твою –
Чим, ніж моя, вона краща? –
П'ю я свій відчай нестерпний, як п'ю!
Нащо ми стрілися? Нащо?