вірші

Раптово зависаю на межі
Реальності й уяви. Руки стерпли.
Скажи мені, скажи мені, скажи
Просте і незначне щось, але тепле...

Я думала, що я вже кам’яна,
Що я уже не питиму отрути.
Це не від музики, і це не від вина,
Але як хочу я хоч щось почути...

Що я роблю з собою? На віки
Себе перетворила я на камінь.
Це ти єдиним доторком руки
Зробив із кам’яними щось руками.

Вони тремтять. І зупинилась мить.
І жодного, і жодного обличчя.
І в серці щось пронизливо щемить –
Передчуття, що горе. Горе й відчай.

І ніяк повернутися назад,
Бо все раптово, наче постріл в спину.
Вже неважливо, буря ачи град,
Важливо те, що це не має спину.

У когось меч караючий блищить,
І той, з мечем караючим, підвівся...
А я насправді починаю жить...
Спасибі, хлопчику, що ти мені зустрівся...