вірші

Писала щоденник.
І так називала його:
Рік перший...
Рік другий...
Рік третій...
Четвертий...
Три крапки...
Писала оголено,
так, мов Бодлер і Війон.
Брела по душі і не знала,
куди я потраплю.

Писала у прозі.
Зривалась на плач і на крик,
стогнала в безвиході,
з відчаю билась, мов вікінг.
А небо мовчало.
На ньому блаженствував ти?
Мовчання твоє
замінити було мені ніким.

Я дуже втомилась.
І стали скупіші слова,
які я писала
у зошит великий, таємний.
І вчилася бачити,
що зеленіє трава.
І вчилась сміятись.
Чи хоч посміхатись приємно.

На відстані вічности
я вже не викличу гнів.
На відстані вічности,
може, ще спробую Бути.
Оцей чоловік...
Я знайти себе спробую в нім.
І спробую бачити.
Спробую чути.

Лежать мої зошити –
чорний і сірий. Мій біль.
Нічого не викреслю –
так я жила. Так страждала.
І дивишся ти
так сурово на мене звідтіль,
немов ти повернешся
й скажеш, мов вдариш, – не ждала...

Або зрозумієш.
Або опечалишся ти.
Бо я повторилась –
у ту саму воду – і двічі.
Я зошит відкрила і так написала:
ПРОСТИ.
І крапку поставила.
Потім поставила дві ще...