вірші

Пора похмура і зненацька сонце
Зійшло, мов квітка, й глянуло униз.
І я подумала, що варто в цьому році
Вже підійматися і йти збирати хмиз.

І все палити, все палити прикро.
Все кинути в багаття без жалю.
Хай закричить чи по-дитячи схлипне
Ця вигадка, що я тебе люблю.

Підступна вигадка – цього не може бути!
Не може бути, навіть, як могло.
О, як я хочу вже тебе забути,
Це почуття, що в серці залягло!

З ним важко жити й не можливо дихать.
Я так втомилася в собі його нести1
Коли б я знала, що найбільшим лихом,
Так само, як і щастям, станеш ти!

Той день минулий я б у себе вкрала.
І викреслила б із календаря.
Невже мені без тебе лиха мало,
Найдивовижніша у всесвіті зоря?

І це найперше, це весняне сонце,
Що аж у небо встигло дорости
За перший день весняний в цьому році,
Це ти також подарував. Це ти...