вірші

О, як іде! Як сильно тіло грає!
Він світ перетворив на абсолют –
Він залякав цей світ, мов вовча зграя,
Немов дитя – врочистостей салют.
Як заворожливо і як безцеремонно,
З якою гідністю собою набрида!
Нехай хто може – той себе боронить.
Вже цілий місяць вниз летить вода.
Але зате смарагдовим ошаттям
Природа радує розширеність зіниць.
Немов горять смарагдові багаття.
Краса їх варта, щоби впасти ниць.
Це неймовірно! У високім небі,
Де плавали наповнені моря?
Там теж є хтось, хто розриває греблі,
І хто потоп новітній сотворя?
Для мене, що не терпить середини,
(мені або нічого, або все) –
була так довго люба негодина.
Вже трохи страшно – що там ще несе?
Яку грозу з сокирами-громами,
З миттєвістю сяйливих гільйотин,
Великий град з шаманського вігваму
З пекучою округлістю льодин.
І ця сумна й пісна безперестанність –
Спорідненість зі мною у душі, –
Моя єдина, підсвідома радість, –
Аж дух захоплює, немов на віражі.