вірші

Монотонно, без шику й блиску,
Урочисто, немов хорал,
Дощ ішов неймовірно близько
І з асфальту сліди збирав.
А назустріч – швидка й велика –
Йшла байдужості течія.
І заходились німо криком
Два самітники – Дощ і я.
Він підстрибував тротуаром,
Він жахався чужих облич.
Ми були з ним чудова пара
В цю холодну грудневу ніч.
Тротуаром, по брівці, скраю...
О, думок моїх круговерть...
Він минає, уже минає,
Іще трохи і піде геть...
Він звучав мені, мов соната.
Він був рідний мені, мов брат.
Мене знову чекала втрата
У шерензі щоденних втрат...
Щировірна, немов собака,
Я здригнулась в пітьмі густій –
Дощ ішов запитальним знаком,
Він гукав мені: "Йди, не стій!"
Я стояла, відчувши раптом,
Біль сирітства в душі німій.
Бо його забирає натовп
І вже навіть цей Дощ – не мій.