вірші

Любов ніколи не буває лихом.
Навіть така – запізня й непроста.
Тоді чому раптово знявся вихор,
І вже не ми, а світ увесь літа?

Тоді чому в такій застиглій тиші,
В солодкій тиші, вмоченій в меди,
Раптово знявся вихор? Щоб ми вийшли
З любови, мов прийшли ми не туди?

Немовби ми з тобою заблукали,
Немов не ті сказала я слова.
Природа хоче, аби я злякалась,
Втекла від тебе й стала нежива?

Це ще питання, що є справжня згуба.
З тобою, чи без тебе у житті.
І я твої шукаю знову губи
І шепочу тобі слова святі.

Забулися і недруги, і лихо,
Забулись друзі, клопоти та біль.
З тобою мені добре. Добре й тихо.
І я дарую тишу цю тобі.

Легенький шепіт – опадає листя.
Можливо, нас це листя замете.
І скаже хтось: то що таке барвисте,
Таке спокійне й чисто-золоте?

І листя золоте, і наші душі.
І золоті на цьому світі ми.
І я тобі скажу, як дуже-дуже
Люблю тебе, чекаючи зими...

Нехай цей день не закінчиться лише,
Нехай не перетвориться на мить.
Ти, мабуть, чуєш, як в загуслій тиші
Моє осіннє серце стугонить...

Безмежний подив викликає небо –
Яка палітра світла настає!
Так добре – навіть дихати не треба,
Щоб не злякати те, що в мене є.

Щоб не злякати день у пізнім жовтні,
Очей твоїх ясну і чисту синь...
Зірву собі дві гілочки пожовклі
І зачиню в свої зимові сни.

Торкнуться снів повітря оксамити
Сьогодні, завтра, через сотні літ...
Наважуюсь, наважуюсь любити
Одну людину, більше, аніж світ...