вірші

Із неба дощ раптово, мов рибина,
З глибин озерних радісно зірне.
Лиш дощ мене сьогодні не покинув,
А всюди супроводжує мене.

Він знає, що ні затишку, ні дому
Немає в мене – є одна лиш тінь.
Але й вона вже відчуває втому
Від нерозумних вчинків і хотінь.

І я не можу із варягів в греки
Пливти дощем сліпим, бо поводир
Десь зник його, мов ти, що десь далеко
Смакуєш шир самотньої ходи.

Ти йдеш, мов дощ, – печально і раптово.
Мені на плечі втомлено впадеш.
І стану я – без затишку і дому –
Щаслива, як ніколи і ніде.

Бо є лиш ти – ні затишку, ні дому.
Бо є кохання – на життя одне,
Від мене не залежне, мов судома,
Що завмирати змушує мене.

Раптовий дощ раптово перестане.
І я зірну раптово із води.
І на все небо райдугою стану,
Аби тебе прикрити від біди.

І ти свої оглянеш видноколи,
І запитаєш: що я тут роблю?
Ти знаєш, що ніхто – ніхто й ніколи –
Так не любив, як я тебе люблю.

Ніхто й ніколи, але нині – пізно.
Ми розминулись на багато літ...
Не кам'яні і навіть не залізні,
Скоріше, ми акацієвий цвіт.

А, може, квіт тендітний черемшини...
Сьогодні зґавиш – завтра опаде.
А як цвіте безтямно, мов причинна!
Ніхто й ніколи – так...Ніхто й ніде...