вірші

І тиснуть скрізь обов'язки прокляті,
Щоденно сунуть, мов ядучий дим.
А я не твій обов'язок. Я – свято.
Вірніш, хотіла б дуже бути ним.

Я уявляю день твій, як пожежу.
І телефони замість солов'їв.
І все треба робити, як належить.
А де ж душа? Та хто б питав її...

І батогом по спині слово "треба".
Це слово в серці і у голові.
Чи є хоч мить лягти коли під небом,
Втопившись тілом втомленим в траві?

І подивитись, як веслує сонце
Вгорі по океану навмання?
Впади на землю. Хай питають: хто ж це
Так відчайдушно небо прихиляв?

Хоч раз напитись сонця і повітря,
Хоч раз відчути воленьку не гріх.
В погожий день серед палкого літа,
Що, мабуть, Богом створене для втіх.

Нема коли. Але колись і справді
Коли не буде. А поки ще є,
Ковтай життя, як воду в спеку, спрагло.
І тіло заспіває хай твоє.

І, може бути, що душа заплаче.
І я давно здогадуюсь, чому.
Тоді і ти заплач. Ніхто ж гне бачить.
А я цікавих дуже перейму.

Стече сльоза скупа, бо чоловіча.
І стане легше – піднімись і йди.
Гріха немає. Є один лиш відчай
В душі, мов в жбані чистої води.

І тиснуть скрізь обов'язки прокляті,
Щоденно сунуть, мов ядучий дим.
А я не твій обов'язок. Я – свято.
Вірніш, хотіла б дуже бути ним.