вірші

Душа жила зерням в сухій землі.
Не вірила, що може прорости ще.
Вже обжилась в німій байдужій тиші,
Де німо й чорно, й тепло було в ніші –
Знайшла й у цьому радощі малі.
Для росту бракувало навіть сліз.
А так любови прагнулось і сонця!
І дощ прийшов! Зерня здригнулось: хто б це?
В якім столітті і в якому році,
Це день чи ніч? Невже любов приніс?
...Ти душу мою сонцем засвітив.
І теплий дощ приніс, і сині хмари.
Зерно зросло якраз тобі до пари –
Весела квітка. О, коли б не вкрали
Цей життєдайний дощ! Цей дощ святий...