вірші

Брунатно-жовті лугові дзвіночки
Бентежать, мов із юности привіт.
Єдині співрозмовники крізь ночі,
Яким уже давно багато літ.

Не в'януть, ні, й не відцвітає фарба
Із юности, а значить, молоді.
І я тебе все кличу, але марно.
І кличу знов: ходім, ходім, ходім...

Все кличу, не зважаю на прикмети.
Все кличу, не зважаю на роки.
То постаріли поруч всі предмети –
На рік, на два, на сотню, на віки...

Ходім, ходім, ходім – і ніби п’яна,
Враз забуваю, кликала кого.
І серце, що кровить, неначе рана,
Жахається вже голосу мого.

Крім тебе, що чужий, і що далекий,
Нікого в мене в світі цім нема.
Знов білий сум, як молоко із глека,
Все виливається і душу обійма.

Раптовий дощ мине і знову просинь
У небі, мов квітневі журавлі,
Враз зупинились і сказали: досить
Летіти в небі. Й сіли на ріллі...