вірші

Як добре, що обманювать не треба
Ані себе, ані тим більш, когось.
Бо Ви – окремо, я собі – окремо.
Ви любите когось, Вас любить хтось.

Така словесна вже абракадабра,
І звуків какофонія густа.
Просте все й зрозуміле, наче швабра,
Як шлягеру мелодія пуста.

Та в мене все непросто – навіть книга,
В якій початок є і є кінець,
А просить розвитку. Утім, він є – відлига.
Бо скоро вже і лютому вінець.

Не вибачаюсь. Хтось у чомусь винен?
Ніхто ні в чому. (Фраза із кінця).
Якщо прислухатись, то з серця пісня лине.
Я приглушу. Зітру по манівцях.

Бо знову я почну: якось дівчатком
Я вимріяла ЩОСЬ собі ТАКЕ!..
Але ми цей закреслимо початок,
Щоб якось душу вивести з піке.

Як добре все! Яке чудесне місто!
Вітрини в ряд і манекени в ряд
Вони холодні – в ліжко їм залізти,
Ачи потрапить під пекучий град –

Вони холодні. Їм усе байдуже.
Бо неживі – стоять собі і все.
Їх можна й пожаліти, та не дуже,
Бо ношу власну кожен же несе.

Всміхаюсь підбадьорливо – не в книгу –
Собі частково і – частково – Вам.
Це означає: є ще шанс оклигать
Моїм, у простір кинутим, словам.

Щоб правильно і жити нам, і бути,
Щоб правильно любити – все своє.
...Кінець якийсь нервовий. Як і лютий,
Що казна що сьогодні виграє.

Все добре так, що й плакати негоже.
Я пісню напишу і затягну.
Хтось підспіває. Хтось мені поможе.
Як ні, то я зламаюсь. Не зігнусь.