вірші

Вже сад старий. Вже яблуні розлогі.
Вже хризантеми чубляться в тіні.
Усе твердіш стають на землю ноги.
Вже більше рідних там уже, в землі.

Вже сонце – ворог. І дощі вже радість.
Нічого не питаю вже в зозуль.
Усі пророцтва і усі поради,
Немов віслюк, тихесенько везу.

Вже щастя – існування плюс дрібниці.
Он пахне матіолою в саду.
Частіше все роблю не як годиться.
Все рідше йду туди, куди ведуть.

Вже горизонти димчасті, розмиті.
Побіля них – сріблясті міражі.
Ніхто не рве мені волошки в житі.
Волошки теж далекі і чужі.

Нічні думки здіймаються, мов тісто.
Короткі сни тривожні і сумні.
Мов пес породистий, живе байдуже місто,
Завдячуючи де в чому й мені.

А сад старий. І яблуні розлогі.
І важко хризантемам у тіні.
Іще не час збиратися в дорогу,
Але вже час боятися її.

Земні бажання і турботи кличуть.
І саме це і живить, і трима.
Земне життя – найбільша таємниця –
У Всесвіті нічого більш нема.

Ще хризантеми не розквітли в літі...
Є стежка – найжаданіша й проста –
Так хочеться іще на цьому світі
Усе почати з чистого листа...