вірші

Вже неважливо, де той день і час,
Вже неважливо, що було, й що буде.
Ви ж бачите, я піднімаю Вас
На висоту, що недосяжна людям.
Де не дістануть стріли вогняні,
Ні зло, ні заздрість, ані пересуди.
Це Вам – Вогонь. А попіл – то мені.
Але й з-під попелу я ще горіти буду.
Слова як вибух і слова як грім.
А слід від віршів – то на серці шрами.
Я ж не про все Вам віршем розповім
З-під попелу, що на мені шарами.
Та вище голову! Ще вище! До зірок!
Якась впаде й одразу слід загубить.
Пересихає горло, мов струмок,
І з кожним словом тріскаються губи.
Усе, що маю, – все і віддаю
За мить, розп’яту тятивою луку.
Канатоходець я. Але стою
І з висоти дивлюся на розлуку.
Ходити по канату із Вогнем,
Коли десь знизу дивляться недобре...
Це справді важко. Та злякать мене...
Я відчайдушна, навіть не хоробра.
Не пам’ятаю ані день, ні час.
Не знаю більше, що було, й що буде.
Та я ще вище піднімаю Вас
На висоту, що недосяжна людям.