вірші

Виходжу на зцілення.
Знову відкрита душа.
І знову ведешся на сніг,
На троянди, на голос.
І жарти невинні
Так само невинно смішать.
І гола земля
Навіть в січні здається не гола.
Живеш серед сірости.
Серед байдужости. І
Нічого із цим, як не прагнеш,
Не можеш зробити.
Піднесений лик
Вимальовуєш десь на стіні
Очима. Зсередини.
Вголос аби не завити.
Немає романтики.
Й зовсім – краси почуттів.
Так рідко в житті
Зустрічаєш невдавану ніжність.
Мов кожному з нас
Та відпущено кілька життів.
І довгих-предовгих.
І різних-прерізних.
Вихоплюю з буднів
Маленьке непізнане щось.
Наприклад, дзвінок в день народження
З милим сюрпризом.
Це просто красиво
Між сірости буднів було.
Немов задихалась.
І раптом повіяло бризом.
І раптом – піднесення.
Крила. Душа розцвіла.
Все трапилось раптом.
Мов хвиля при штормі висока.
Збагнути не можу:
Я справді до цього жила?
І як називався мій спокій колись
І неспокій?
Це досить нелегко –
Дивитись Вам в очі щораз
І щось говорити,
Аби виглядало байдуже.
І так мені весело, добре,
І все так гаразд...
Але я не хочу,
Щоб Ви цьому вірили дуже.