вірші

Це правда – ніколи-ніколи
В минуле не варто іти.
Немов за сумні видноколи,
Де прагнеш забуте знайти.
Усе, що було пережите,
Усе, що забуте було,
Все треба скосити, мов жито,
І заново сіять зело.
Ніколи-ніколи не треба,
Мов гілка, що вислизне з рук,
В те саме дивитися небо,
Де є лиш узори розлук.
І горе не буде таким же,
І радість вже буде не та.
Подивишся в душу – там лише
Забутий вже біль пророста.
І навіть малим уже здасться
Усе, що найвищим було.
І ти, молоде моє щастя,
Пожовкле від часу зело.