вірші

Трійцю люблю за васильковий колір.
Запах дитинства, літа, схилів балки
бабусиного хутора,
обстежених до стеблини босими ногами
(хто б там беріг сандалики, просто – свобода!)
свобода ходити замурзаною,
заївшись по вуха шовковицею.
Свобода заліплювати землею збиті коліна і пальці.
Свобода притрушувати долівку
будь-яким зіллям – на вибір!
Свобода рвати у полі протравлені стручки гороху...
Але найсолодша свобода –
притискати до груденят васильки –
надто вже колір незвичний...
І досі незвичний...