вірші

Світла, осяйна моя людина!
Сонячна людина, промениста!
За життя я світ весь обходила,
Трішечки затримавшись в цім місті.

В місті провінційному й байдужім,
В місті, де немає зовсім сонця,
В місті із світоглядом завуженим,
В місті, що пливе на плоскодонці,

В місті, де все бачено і вивчено,
В місті, нецікавім аж до крику,
В місті, де натхнення можна вичавить
Тільки з надзусиллями великими...

Все таке безмежно сіре-сіре,
Навіть біла-біла хуртовина.
Все тут має виміри і міри –
Все – навіть любов – наполовину.

Господи, за віщо цей дарунок?
Чим його я в тебе заслужила?
Життєдайний витончений трунок –
Не просила і не ворожила –

Просто раптом світло променисте
Очі засліпило і зависло
Сяйвом неземним якимсь над містом –
Перед сяйвом тісно, тісно, тісно...

Я стою десь збоку. Я не пхнуся
В променях цих сонячних зігрітись.
Не за себе – я себе боюся!
Бо від себе де мені подітись?

Аж ніде. А сяйво виграє,
Реквієм на срібних дзвонах дзвониться...
Сонечко ласкаве не моє –
Головне, що Ви для мене – сонечко...