вірші

Спасибі долі, що в моїм житті
Вона дала можливість Вас зустріти.
Впродовж життя стрічались ті й не ті,
І плакати хотілося, й радіти.

Вже зовсім близько у мені зима –
Це, власне, час, коли не пишуть вірші, –
Я більш, ніж Ви, здивована сама, –
Бо виявляється, що вірші іще пишуть.

Я Вам дарую їх. Як небеса.
Як щось таке, що в буднях не зустрінеш.
Вони забудуться, як вранішня роса,
Чи так як лук свої забуде стріли.

Чи як літак забуде власний слід.
Чи журавлиний ключ забуде крик свій.
Чи так як “до” забуде, де ж те “від”.
Чи як філософ, що інакше мислив.

Ці вірші постаріють, мабуть, і
Нікого з нас не зможуть зачепити.
Нікого ж не хвилюють у траві
Уже обсипані давно зів’ялі квіти.

Ці вірші, наче дикі квіточки, –
Вони на світ з’явилися від Бога.
Так серед лісу десь ростуть дички.
Так лосі десь протоптують дорогу.

Зібрала їх, мов квіти польові –
Я Вам дарую їх, немов букетик.
Щоб знали Ви: бувають диваки.
Їх люди називають ще: поети.

Хоч з погляду уже прожитих літ
Вам, мабуть, вже ніщо не здасться дивом.
Але, можливо, став теплішим світ,
В якому Ви повинні буть щасливим?