вірші

Що за поле – немов бірюза...
Сонний звір ще блукає тілом,
а вже стигне в очах сльоза –
я найменше цього хотіла.

Чи я плачу за нею вже,
за любов'ю, що світом бродить,
чи від себе мене береже,
чи для себе мене не знаходить...

А крайнебо тремтить пташам
екзотичним у срібній клітці,
і на серці лишає шрам –
я вже інша виходжу звідси.

Із безмежжя оцих ланів,
мов з картинної галереї –
пейзажист би так не зумів
описати краси цієї.

Як створив її сам Творець,
як відчула її природа, –
білий гуртик сумних овець
через луки йшов пити воду

вмиротворено, не спішив,
не було пастуха, щоб гнати.
...Світ і далі собі грішив
пустотливо, немов ягнятко.