вірші

Роки побігли, як весняні води.
Задзюркотів їх відлік, мов струмок.
І майже не залишилося роду –
Хіба широкий простір для думок.

Та усвідомлення, що у душі так само,
Як і колись, безпечна й молода.
Що молишся іще в любови храмі,
Хоч, може, й не полегшала хода.

Бо все, що навалилося на плечі
За час прожитий – ноша лиш твоя.
Та в небо дивишся так само кожний вечір,
І там тобі підморгує зоря.

І ти тоді всміхаєшся лукаво,
Немовби знаєш – буде все іще.
І забуваєш глянути в дзеркала,
І забуваєш біль, печаль і щем.

І легко так – снаги любити досить.
І вміння є піднятись до небес.
І серце зустрічі із щастям тихо просить,
Немов бездомний і замерзлий пес...