вірші

Пустеля, друже мій, така дзвінка...
Пісок прадавній у душі – пустеля.
Один оазис – он Ваша рука.
Вірніш, про неї пам'ять. Очі – в стелю.

Читаю там забуті письмена,
Що не написані. Й не сказано ні слова.
Там вимальовується лиш моя вина,
Що, власне, долі стала за основу.

В душі пустелі хто з нас не пізнав?
Пустеля в світі – те й від нас залежить.
Та прийде, прийде ще одна весна,
За цим на небі хтось ретельно стежить.

І слава Богу! Те, що поміж нас
Втручань не витримає. Бо між нас не вежа.
Всього три слова – я кохаю Вас!
І я в собі не загашу пожежу.

Горить пісок! Горить вона сама.
І я вже знаю, що гасить не треба.
Якщо горить, то, значить, не зима –
Весна між нами, в душах і під небом...