вірші

Ніхто не вміє гратись, як оцей
Морозний вечір – ах, які узори
На склі! Бездонність радують очей,
Повітря чисте і думки прозорі.

І виринає голос крадькома.
І владно промовляє: все закресли!
Усе закресли! Мить – і вже нема.
І чисту душу матимеш, мов перстень.

Блищатиме. Як іній на вікні.
Як очі, коли ти писала все це.
Так владно він наказує мені,
Що в мене, врешті, заболіло серце.

Дні змінювали дні. Забулись вже
Усі слова, що мусила закреслить.
Можливо, хтось собі їх збереже,
Немов отой блискучо-чистий перстень.

Мій парусник летів по всіх морях
І зовсім ще тонути не збирався.
Хтось книгу прочитає й скаже: ах!
Як щиро хтось словами тут погрався...

Хтось скаже інше. Зрозуміє хтось.
Хтось прочитає все, що між рядками.
Усе, що приховала. Все, що ось –
В людському серці. Це живе віками.