вірші

Моя книга, як лист –
Я тихенько спілкуюся з Вами.
Вірний друг мені – хист –
Щось зробив із моїми словами.
Ось я думку сную,
Через мить уже нитку втрачаю.
І я знаю, чому –
То очей мені не вистачає –
Ваших добрих очей.
Я їх бачу, та хочу – навпроти.
Констатація факту,
Судьбі моїй зовсім не докір.
На столі пелюстки
Десь під колір зеленого чаю –
Із троянд пелюстки –
Мені слів таки не вистачає.
На вечірню зорю подивлюсь
І заплющую очі –
Говорю, говорю, говорю з Вами,
Скільки захочу.
Те, що віршем скажу,
Не скажу вже ніколи, й нізащо.
Переходить межу уже пізно.
І пізно, і нащо?
Все так дивно в житті –
Говорити я хочу лиш з Вами.
Але в ночі пусті
Перегукуюсь з небом словами.
Аксіома проста –
Співрозмовників не вибирають
Лиш тоді і тому,
Якщо права на вибір не мають.
Але книга – це лист.
В співрозмовники вибрала Вас я.
Говорю, говорю
Про примарне незвідане щастя.
Як умію, скажу –
То здається, скажу, все, що хочу.
В ці слова не запхнеш
Ані руки, ні губи, ні очі...
І у відповідь теж –
Ані рук, ні очей, ні обличчя.
З не перейдених меж
Моє серце уперто Вас кличе.
Я йому не суддя –
Я не вчу його, як йому жити.
Воно знає й само,
Кого варто безмежно любити.
У цих довгих листах
Переплуталось все і відразу.
Тісно в них почуттям,
Ще тісніше затисненим фразам.
Я заплющую очі –
Я ж Вас на папері не бачу.
Грізна темрява ночі
Розчулилась й скоро заплаче.
У цих довгих листах
Для кінця є усе. А для щастя...
Ні очей, щоб в них глянуть...
Ні рук, щоб в них впасти...